Через 80 років після закінчення Другої світової війни європейський мирний лад знову зазнає історичного випробування. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну, провал міжнародних інститутів та зростаючий тиск на демократичні суспільства з боку правих сил чітко показують: сьогодні, як ніколи раніше, необхідна осмислена та відповідальна культура пам’яті. Потрібне зріле, історично свідоме європейське громадянське суспільство.

Альянс «Пам’ять проти війни» закликає до оновлення пам’яті про Другу світову війну – за підтримки суспільства. У центрі уваги перебувають раніше замовчувані наративи та критичне осмислення радянських і пострадянських уявлень про історію. Ми закликаємо до живої пам’яті, яка робить видимим те, що замовчувалося – зокрема й, насамперед, у місцях пам’яті, сформованих під радянським впливом.

Напад Росії на Україну є не лише кричущим порушенням міжнародного права, а й супроводжується підступною інструменталізацією історії. Кремль зловживає перемогою над нацистською Німеччиною для мілітаризації суспільства та легітимізації нового насильства. Ми хочемо протиставити цьому сучасну культуру пам’яті та вшанування, яка серйозно ставиться до уроків катастроф XX століття і виступає проти будь-якої форми фальсифікації історії та за мирну, демократичну Європу.

Виходячи з цього переконання, альянс у 2022 році сформулював основні принципи відповідальної культури пам’яті про кінець війни. Ми також підтримуємо звернення Німецько-української історичної комісії від 10 лютого 2025 року та закликаємо враховувати такі моменти у практиці збереження пам’яті та вшанування подій Другої світової війни, приділяючи особливу увагу меморіалам, пов’язаним із Радянським Союзом:

1. Десталінізація через історичну контекстуалізацію

Меморіали радянського типу – зокрема на території колишньої НДР – часто є буквально висіченою в камені монументальною пропагандою. Поки зовнішній вигляд цих пам’ятників не зміниться, тим важливіше історично класифікувати зображення та написи – наприклад, цитати Йосипа Сталіна, – критично коментувати їх і протиставляти пропаганді осмислені історичні наративи. Сучасна контекстуалізація може здійснюватися, наприклад, у меморіальних комплексах за допомогою QR-кодів, які ведуть до цифрового контенту з коментарями та історичною класифікацією зображень і висловлювань. Критико-історичні екскурсії також дають можливість донести необхідну інформацію та спонукають до участі в дискусії.

2. Деімперіалізація пам’яті

Радянська версія Великої Вітчизняної війни (1941–1945) приписувала перемогу над нацизмом майже виключно Червоній Армії та російському народу. При цьому внесок союзників, а також опір і страждання всіх інших, зокрема неросійських народів у складі Радянського Союзу, систематично маргіналізувалися. Сьогодні російська держава знову використовує цю пам’ять у своїх інтересах для проведення мілітаристської та неоімперської внутрішньої й зовнішньої політики, також і через військові меморіали за кордоном. Необхідно викрити цей імперіалістичний дискурс пам’яті – зокрема у символічній мові меморіалів та ритуалів – і показати, як радянське помилково прирівнюється до російського. Один із можливих підходів: публічне читання історичних свідчень та голосів різного походження – наприклад, українських, балтійських, центральноазіатських або єврейських очевидців, людьми як з міграційним минулим, так і без нього. При цьому можна свідомо змінювати точки зору та показувати контрасти, щоб зробити видимим багатогранну, часто витіснену з пам’яті спадщину та зруйнувати імперські наративи.

3. Демілітаризація – пам’ять заради миру

Для багатьох із тих, хто пережив Другу світову війну, чинив опір нацистській Німеччині або страждав під окупацією, закінчення війни в Європі було насамперед днем пам’яті про величезні жертви, принесені в ім’я відновлення миру — днем пам’яті про полеглих, убитих та про безмежні страждання. Тому ми закликаємо до тихого, гідного вшанування – без будь-якої героїзації війни та без символів, пов’язаних із мілітаризованим характером святкування перемоги в сучасній Росії. Натомість ми хочемо створити видиму, орієнтовану на мир альтернативу, яка дозволяє співпереживати та пам’ятати, свідомо дистанціюючись від будь-якої форми прославлення війни.

4. Деанонімізація – персоналізація пам’яті

Орієнтоване на майбутнє збереження пам’яті вимагає повернення анонімним жертвам їхніх імен, історій та гідності. Персоналізація пам’яті означає доповнення колективних пам’ятників індивідуальними біографіями і, таким чином, подолання історичної дистанції. У таких місцях, як Радянський меморіал у берлінському районі Трептов, де анонімно поховані тисячі солдатів Червоної Армії, публічне зачитування їхніх імен може стати першим кроком до гуманізації пам’яті. Ідентифікація та позначення місць поховання створюють нові форми поваги – за межами національних та ідеологічних кордонів. Таким чином, пам’ять стає відчутною, зрозумілою та доступною для майбутніх поколінь. Позначення індивідуальних доль – зокрема на меморіалах радянського типу – відкриває емпатичний підхід до історії. Воно символізує культуру пам’яті, в центрі якої перебуває людина.

5. Особисті спогади – створення простору для особистих історій

Культура пам’яті, орієнтована на майбутнє, має надавати простір індивідуальному та сімейному досвіду. Окрім абстрактної символіки офіційних меморіалів, потрібні місця, де особисті втрати, історії виживання та спогади, що передаються з покоління в покоління, стають видимими та доступними. Альянс «Пам’ять проти війни» виступає за форми, які вшановують індивідуальні свідчення та дозволяють зберігати біографічну пам’ять. Одним із прикладів цього є створення інтерактивної меморіальної стіни з іменами, фотографіями та документами з сімейних архівів – живого простору, в якому документуються особисті історії людей, які чинили опір нацистській Німеччині, страждали під нацистською окупацією, зазнавали переслідувань у концентраційних таборах або в радянському ГУЛАГу. Водночас це простір, у якому для нас важлива певна позиція, а це означає, що символи, які асоціюються з нинішньою російською агресією, тут неприпустимі. Такі місця дають змогу практикувати колективну пам’ять через індивідуальні перспективи – відкрито, багатоголосно та безмежно.

6. Спогади у формі діалогу – створення просторів для обміну думками та дискусій

Жива культура пам’яті народжується в діалозі. Саме тому альянс «Пам’ять проти війни» робить ставку на діалогові формати, які допомагають людям налагодити спілкування між собою — про різні точки зору, історичну відповідальність та значення пам’яті в наші дні. Також у таких місцях, як Радянський меморіал, мають відбуватися заходи, під час яких активісти, історики, правозахисники, психологи, митці та політики вступають у діалог із відвідувачами. Під час дискусій, відкритих форумів або тематичних екскурсій пам’ять піддається аналізу, спільно осмислюється та розширюється. Саме в епоху зростаючої поляризації потрібні такі місця, де можна слухати, сперечатися та розуміти одне одного, щоб пам’ять не розділяла, а об’єднувала.

7. Відповідальне спогад – висвітлити забуті сторінки

Відповідальне ставлення до пам’яті означає, що потрібно говорити й про незручні істини. Сюди входить обговорення радянських злочинів: співпраця з нацистською Німеччиною в рамках пакту Гітлера-Сталіна у 1939–1941 роках, окупація значної частини Східної Європи, депортації та насильство щодо цивільного населення. Ці сторінки історії, про які довгий час мовчали, мають ключове значення для розуміння сучасних конфліктів. Виставки, такі як «Забуті злочини – як ми прийшли до нинішньої війни» від Demokrati-JA e.V. або фотовиставка про українські міста, зруйновані під час нинішньої війни, які зіставляються із зображеннями Другої світової війни, створюють зв’язки між минулим і сьогоденням та беруть на себе історичну відповідальність. Так стає очевидним: навіть витіснені історії є частиною нашої спільної європейської пам’яті – і їх осмислення має ключове значення для розуміння сьогодення.

8. Инклюзивная и разнообразная память, открытая для всех

Сучасна культура пам’яті про Другу світову війну має відображати різноманіття сучасного суспільства. Жінки, представники меншин, ЛГБТІК-спільноти та люди з міграційним досвідом досі часто залишалися поза кадром офіційних меморіальних заходів, хоча й вони пережили різні форми переслідувань, опору чи сімейні переживання, пов’язані з війною. У Німеччині проживає багато людей, чиї сімейні історії пов’язані якщо не безпосередньо з нацистськими переслідуваннями, то з колоніальними контекстами, радянськими репресіями або військовим досвідом інших регіонів світу. Ці точки зору також заслуговують на увагу та місце у публічному вшануванні. Дискусії про різноманіття біля меморіалів, художні роботи з мігрантських спільнот, квір-екскурсії або біографії жінок у війні можуть наводити мости між історією XX століття та реаліями сучасності. Так пам’ять стає інклюзивним простором взаєморозуміння.

9. Жива пам’ять – актуалізація та участь

Жива, демократична культура пам’яті формується не лише завдяки державним ритуалам, а й завдяки участі — завдяки пам’яті «знизу». Коли люди розповідають історії своїх родин, читають власні вірші або виконують музику в контексті вшанування померлих, історія стає особистим досвідом, а пам’ять не лише оновлюється, а й формується спільними зусиллями. Такі форми живої пам’яті дозволяють поєднати індивідуальний досвід Другої світової війни та сучасних конфліктів, таких як війна в Україні. Вони роблять пам’ять більш різноманітною, доступною та актуальною для майбутніх поколінь. Жива пам’ять дає простір для індивідуальних форм самовираження в колективній пам’яті та вшануванні.